"Все нормально". Мої роздуми на тему прихованого всередині.

Є три найпоширеніші варіанти фрази "Все нормально".

Перший: кажемо, щоб нас не чіпали. Поспішаємо, не хочемо спілкуватись, не до того. Це окей: буває, що справді все нормально.

Другий: людина навіть не розуміє, що у неї не нормально. Живе, посміхається, тримається. А ті, хто поруч: бачать і, на жаль, мовчать. Це сумно.

Третій: найважчий. Коли знаєш, що не нормально. Але ховаєш. Від усіх і від себе.

Саме про нього поговоримо.
Я теж так казала. Щоб приховати те, що розривало зсередини. Досвід навчив мене іншому: не ховати від себе правду. Не закопувати проблему. Бути чесною хоча б із собою: визнавати, виносити назовні, працювати з цим.

"Все нормально" - це щит. Швидкий і зручний. Але скляний. І рано чи пізно він розсипається, і осколки ранять зсередини. Тіло знає правду завжди. Воно сигналізує: безсонням, головними болями, хронічною втомою, дратівливістю нібито без причини. Зривами на близьких. Тілесними симптомами, які "раптом" з'являються.

Як я кажу своїм дітям: не обманюйте себе. Це найгірша брехня.

Що робити, коли "все нормально", але біль вже «не дає дихати».
1. Зафіксуйте один момент, коли сказали "нормально", і всередині був клубок. Потім другий випадок. І так далі.
2. Запитайте себе: що я відчуваю? Злість? Втому? Тривогу? Назвіть це, хоча б подумки.
3. Запитайте: що мені зараз потрібно? Не що треба зробити, а що потрібно саме вам.
4. Дайте собі простір «відболіти» це : написати, поплакати, прокричати.
5. Поговоріть з кимось, кому довіряєте.
6. якщо не справляєтесь самі - зверніться до спеціаліста.


Хай ваше 'все нормально' буде правдою, а не щитом.

«Те, як ми ставимось до себе сьогодні формує те, ким ми стаємо завтра.» - Катерина Ванєєва